Наприкінці другої світової війни в роботах Янга (1944) уже було описане лікування 50 випадків обморожень, невеликих ран і виразок. У своїх дослідженнях цей автор виявив, що мед знижує гіперемію й набряк при обмороженнях, стимулює утворення грануляційної тканини й робить місцевий анальгезирующий ефект. В 1955 р. Балмен використовував повязки з медом для лікування відкритих і незагойних (не рубцюються) ран. Вплив на загоєння цього типу ран у цілому було сумнівним. Він відзначав відсутність інфекції й подразнення й повна відсутність шкідливих ефектів меду.
У сімдесяті роки застосування меду в хірургії інтенсифікувалося. В 1970 р. Каванаг застосовував мед для загоєння ран після вульвэктомии в гінекологічній хірургії. Успіх лікування медом складався в зниженні тривалості госпіталізації вдвічі. Рани ставали стерильними протягом 3-6 днів і швидко гоїлися. [ 326-35; 327-34].