Вогнищем поширення хвороби є хворі бджоли, стоячі й стічні води. Проникненню збудника в гемолімфу особин бджолиної родини сприяють паразитичні кліщі, мухи, личинки жука майки. Найбільше активно він проникає в організм особин через травний тракт і органи подиху.
Характерні ознаки захворювання. Хвороба виникає частіше навесні й улітку, рідше - восени. Захворілі особини бджолиної родини відмовляються від корму, не літають (наслідок поразки грудних мязів), розповзаються по всій площі пасіки, часто гинуть масово як безпосередньо у вулику, так і на прилітній дошці й предлетковой площадці. Гемолімфа хворих бджіл (внаслідок розмноження в ній збудника) стає молочно-білою; грудні мязи здобувають ясно-коричневий, потім чорний цвіт, розкладаючись перетворюються в мастку масу. Висохлі особини при дотику до них розпадаються на окремі сегменти, що є характерною ознакою даного захворювання.
Діагноз установлюють по зовнішніх клінічних ознаках, результатам бактеріологічного дослідження й біологічної проби. Варто виключати вирозы й хімічні токсикози.
У лабораторію для дослідження направляють 20-30 живих особин бджолиної родини.
Міри боротьби. При встановленні захворювання на неблагополучну пасіку накладають карантин. Бджолині родини розташовують у сухих вуликах і оберігають від перезволоження їхнього гнізда. Хворі бджолині родини переганяють у продезінфіковані вулики й дають їм лікувальну підгодівлю з тетрацикліном або хлортетрацеклином у дозі 300 тис. ЕД на 1 л цукрового сиропу (концентрацією 1 кг цукру на 1 л води) по 100-150 мол на вуличку бджіл, трикратно з інтервалом 5 доби.
Дезінфекцію вуликів, інфікованих збудником септицемии, проводять 3 %-ным розчином перекису водню або розчином, що містить 1 % перекису водню й 0,5 % мурашиної кислоти, або 2 %-ным розчином глутарового альдегіду. Соторамки обробляють 3 %-ным розчином перекису водню, 1 %-ным розчином глутарового альдегіду й препаратом ГЛАК.
Продукти бджільництва, отримані від хворих бджолиних родин, використовують для харчових або технічних цілей.